Шевченко Тарас
Виходить з темряви шляхетний голос,
З супротивом мчить, наче сильний вітер,
Прийшли до нас з мрій східні диви,
Та в серцях – буревій гнітючих літ.
Тоді, коли тлінь піднялася в свято,
Насаджували зло в безкраїм краю,
Сини наші, до твору – браво!
Лились в крові сльози, і гнів не щаю.
Кобзаренко Олена
На пшеничних злаках, кожна стежка,
Спогади тягнуться, мов крила гірлос,
В очах людей з’являється тривога,
В душі живе все, що було від зрос.
Червоний гнід – не міг зупинитись,
І затьмарив знову переповнені мрії.
Та віра осталася в брутальній мерзлоті,
Залишилась криниця – відане в полі.
Грушевський Михайло
Відважно рушили в великій тіні,
На плечах – обов’язок світла ступати,
Подих нещасної народу тремтіння,
Слухали ми, як радісь перетворювати.
Остаточно вкрали нашу щасливу віру,
Прийшла тиранія, проклята бо жертва.
Але в серцях наших – луна крилата,
Це наша земля, не спожити це, гряде свято!
Сосюра Володимир
Червоне слідство гортає ярми,
Линути в прірву, без краю завземли,
Паралельно сміяться душі, тупі,
Вітри транспортують знущання.
Насадження церкви в обличчі неправди,
Чи мовчати в спокої – не вдасться,
Лише в монологах мрії несуться,
З понеділка відновлюючи політ,
Володіючи святом страху.
Малишко Андрій
Коли в добі вітри мчали під молостом,
Червоне буревій, хилиться біля хати,
Від рук хворих козаків те не спиться,
В сльозах – віра, що мусимо златити.
Скрипка ллється в відлигу безстрашно,
Несучи з глибини – те, що втрачено,
Ми все ж вийдемо на світло, живі,
Пройшовши через терни на радість в щасті.
Бажан Павло
Де ж минуле, кудись у забуття,
Коли правила темряви, безумства рала?
Панам червоним – не вмоститися,
На краю між святою і юдою була земля.
Пробудження свідомості – слово віри,
Тож повстанемо, ніжно, й з гнівом в очах,
В днину мрії, з позначенням мертвих,
Не згоріли наші імена в крилах вітрів.
Костенко Ліна
Серце в історії обпалене,
Коли щастя забрано, спогади – стіни,
Світло в кінці тунелю манить до покути,
Але там, де забуття, ніхто не чує.
Червоні видіння – це не тільки старі,
Це боротьба біля хреста нашого в пеклі.
Нехай буде сила, нехай буде воля,
Відчуємо знову, свого роду свободу.
Тичина Павло
Смійтесь, серця, даруйте собі,
Хай візьме канва на себе спочив,
Кров’ю червоний, пахне любов’ю,
Слово в пам’ять, гігантський бунт перелив.
В підсумку гнів, в звіті взята смерть,
А сльоза більше виручить – радість,
З каміння великих споруд розцвіте,
Той Лубниний шлях веде до братства.
Вінграновський Микола
Кажуть, насадження – це лише обман,
Але в шрамах голосів – щастя не буде.
В пам’яті мого народу ручка в камінь,
Вихід весь з’явився, знов живі усі.
Важкі течії над нами імперії,
Кожен крок – новий смертельний гай,
Все ж в серцях пронесе стоїть той дух,
В колі замість гнітючої тіні – зорі!
Григорів Сергій
Сцена численних доль грає в стопах,
Народ у клітці схиляє своє серце,
Зупинили вітер над нескінченною морем,
А мрія ще стала – не вийшла з коляски.
На м’якому пагорбі розповідаємо,
Слова з’єднуючи на недобрих зразках,
Все ж в глибині – таємниці ті,
В кінцем завжди світять світлі й суворі.
Лісовий Богдан
Приходять спогади, буревій зупинив,
Тихо плаче природа, запиналася пшениця,
Хто дав право гнати душі у вузькість,
Коли земля разюче, наче долечниця?
Не зголосимо про те, що немає,
Другу нашу до криниці у невідоме,
Але може знову – повторить нам час,
І підкреслить щастя клятості знову.
Стефюк Ярослав
З темряви віків, зсаджений в бухту,
Жахливо багряна мова виповнює землю,
Спогад до спогаду, однак в таємниці,
Тіло живе, але дух порожняк мого.
Лише зрубані вірші, тіко вболівання,
Від гніту постійного – поет в нас, повітря,
Розкривайте лиця, про що говорем,
Від страждань завжди до свободи шудерування.
Чупринка Олександр
Вичерпався ланцюг з м’язами слова,
Пустота в тілі – гнилеж логіки,
Складається мозаїка стратегії дунків,
Вже не може легше повернутись в вітри.
Червоною лінією проходить земля,
Мордою каменю рваній серце гніти,
Все ж шепчуть надії у світлі дна,
Це наша пісня! Вперед до ширини!
Левченко Ганна
В глибокій тиші душі знову встанемо,
Згадаємо ті стежки сумнівом в ході,
Забутого позначаєм, несучи через вітри,
Не вмре наша сила, не затихнуть сльози.
Змова йдеться в наших кроках –
Як вогонь, любов не зупинити,
Ця правда в нас, як річка, струмить,
І віра в злет – не здавати, зможем піти!
Кравчук Роман
Прийшли ми з темряви, з веденням слів,
Сліди червоного – ніч, як зазеркалля,
Адже історія – не мертві духи,
Вона дивиться на нас, немов безладдя.
Вірте, шануймо, у світі – не зникли,
Тулитись прагнемо до правди, до знання,
Мене колишуть вітри забуття,
Слово – це наша війна, наша надія!