Сонячні панелі на воді виявилися ефективнішими за наземні станції.
Дослідники з Тайваню з’ясували річ, яка може перевернути уявлення про «зелену» енергетику.
Зазначається, що якщо перенести сонячні панелі з полів і дахів на морські хвилі, вони починають працювати набагато потужніше. І вся магія тут – у фізиці та прохолодній воді.
Цифри говорять самі за себе. Морські плавучі фотоелектричні системи (вчені називають їх абревіатурою OFPV) за весь час своєї служби видають десь на 12 відсотків більше електрики, ніж такі самі панелі, але встановлені на твердій землі в аналогічних умовах, пише Intergesting Engineering.
Цим питанням серйозно зайнялися два спеціалісти з Національного Тайбейського технологічного університету – Ши-Кай Чень, який з’їв собаку на водному інжинірингу, та його колега Чинг-Фенг Чень, експерт саме з морських сонячних платформ.
«Завдяки такому стрибку в генерації енергії ці системи набагато крутіше знижують викиди вуглецю, – ділиться думками Чинг-Фенг Чэнь. – Якщо на пальцях: технологія всередині панелей однакова, але варто кинути їх на воду, і вони раптом починають працювати в рази ефективніше».
Звідки такий бонус до потужності? Все просто: сонячні панелі дуже не люблять спеку. Коли сонце палить на повну, залізо нагрівається, і його ефективність падає – це стандартне лихо всіх наземних сонячних ферм. А ось у морі все по-іншому. Величезна маса води навколо працює як безкоштовний природний кондиціонер, який миттєво забирає зайвий жар і не дає системі «закипіти».
Щоб порівняння було максимально чесним і ніхто не звинуватив їх у припасуванні результатів під масштаби, вчені порівняли обидві системи, привівши їх до одного знаменника – 100 мегават пікової потужності (MWp). Наземний об’єкт в індустріальному парку Чангбін мав такі параметри, а ось показники морської станції (насправді розрахованої на 181 мегават) довелося суто математично урізати, щоб порівнювати яблука з яблуками.
“Тільки так, порівнявши потужності, ми змогли без жодних упереджень порівняти чисту ефективність, обсяги генерації та реальний вплив на екологію, прибравши фактор того, що якась станція просто більша за розміром”, – зазначає Ши-Кай Чэнь.
Ці розрахунки виникли дуже вчасно. Зараз увесь світ ламає голову над тим, як виконати пункти Паризької кліматичної угоди (тої самої, де до 2030 року потрібно зрізати викиди майже наполовину, а до 2050 – взагалі вийти в нуль, щоб планета не розігрілася вище за критичні півтора-два градуси).
І ось для мегаполісів чи невеликих країн, де вільної землі майже немає, будувати величезні сонячні поля – це неприпустима розкіш. Тому ідея ставити платформи на водосховищах, озерах або прямо в морі виглядає як ідеальний вихід, який не заважає ні фермерам, ні забудовникам.
“Якщо Тайвань справді хоче вийти на нульові викиди до 2050 року, нам потрібні нестандартні ходи та нові стратегії, а не просто тупе копіювання старих підходів”, – упевнений Ши-Кай Чэнь.
